Історія походження аллеманди носить досить-таки цікавий характер. У періоди розвитку музичного мистецтва протягом трьох століть вона видозмінювалася, тому одне загальне визначення підібрати досить важко, але все ж можливо: аллеманда - це старовинний німецький танець двудольного розміру.
Найперший зразок стосується 1530 року.
Виникнення та термінологія
Спочатку аллеманда вийшла у світ в XVI столітті у вигляді двудольного і середнього темпу танцю. Його виконувала пара, рухи якої носили плавний і розмірений характер. В Англії, Нідерландах і Франції він став популярний за часів бароко.
- Танець складався з двох частин за рідкісними винятками, часом по 3 або 4 частині в сумі.
- Розмір першого епізоду становив 4/4 (чотири чверті) в помірному темпі.
- Розмір другого епізоду розбавляли двома частками (2/4) або трьома (3/4), тому танець ставав жвавішим.
У XVII столітті танець набуває статусу "придворного" ". Час надає йому легкий крок і нотку вишуканості. Джерелом стала аллеманда з Франції на народній основі. Танець виконувався без стрибків (басданс).
- Ділиться на 2 фрагменти.
- Частина I - фортанц. Виконувалася в темпі анданте (помірно), розмір становив 2/4 або 4/4.
- Частина II - нахтанц. Темп - алегретто (жваво) у тридольному розмірі.
У другій половині XVIII століття аллеманда - це європейський танець з жвавим і бадьорим характером. Виріс з основи нахтанця і німецького фольклорного танцю. Особливістю цього виду є витончені, з присмаком елегантності руху рук. Назва також має синонім - дійче.
- Розмір становив 3/4, тим самим, передбачаючи виникнення вальсу.
- Темп - анданте (помірний).
З появою сюїти танець аллеманда стає її обов'язковою частиною, за класикою жанру він йде під першим номером у загальній послідовності (XVII століття, Німеччина). Був головним епізодом цього твору до самого кінця XVIII століття.
Характеристика
Для танцю аллеманди характерні такі риси:
- повна відсутність синкоп (перенесення наголосу з сильної частки на слабку);
- контрастність в плані гармонії і тональності.
Заслуга композиторів Франції полягає в тому, що танець зміг придбати чотиридольний розмір і вільний ритм.
Німецькі діячі Фробергер і всіма знаменитий Бах дозволяли поводитися з формою аллеманди у вільному стилі.
Англійські та італійські діячі використовували прийом контрапункту (переплетення двох або більше окремих голосів). Крім цього, вони експериментували з досить широким темповим діапазоном. У Арканджело Кореллі є приклади, де темп від ларго (дуже повільно) доходив до престо (дуже швидко).
Застосування
Сюїти Йоганна Себастьяна Баха - це те, над чим композитор працював протягом практично всього творчого шляху. Він удосконалив форму і поглибив її зміст. Сюїти були написані як для сольного виконання (клавесин, скрипка), так і для інструментальних ансамблів.
Бах написав 3 збірки, що складалися з клавірних сюїт:
- шість англійських;
- шість французьких;
- шість партит.
У французьких сюїтах була сувора система порядку: вони починалися аллемандою. Далі, все також дотримуючись традицій, композитор наближає танець за характером і викладом до жанру прелюдії. Аллеманда збагачується мелодичними горизонталями.
Баховська аллеманда - це вже не початковий вид старовинного танцю. Від першоджерела залишаються тільки характерні рухи і деякі метро-ритмічні нюанси.
В англійських сюїтах композитор намагається укрупнити масштаби твору, що в підсумку тягне за собою перехід стилю з прийомами викладу на концертний рівень. На місце аллеманди підіймається величезна велична п'єса - прелюдія.
У сумі Бах написав 23 клавірні сюїти.
Підсумок
Аллеманда - це чергове досягнення людства у творчій діяльності, що спричинило за собою ряд геніальний творів, які виконуються донині.
