Невідомо, що спонукало режисера зняти цю картину. Можливо, доля реальної людини, а може, душевний порив. Але те, що звернення до такої теми вельми своєчасно, це, мені здається, пояснювати не треба.
На прем'єрі, що відбулася 22 квітня в ТЦ «Єреван Плаза», глядачів готували до перегляду цього непростого фільму довго і ретельно. Пару слів сказали режисер Сергій Струсовський, актори Галина Яцкіна і Данило Страхов - про значення «Блаженної» в сучасному кінематографі. Потім прозвучала дуже зворушлива пісня з фільму, а перед показом продемонстрували мультфільм «Дзвіночок», в якому барвисто викладена легенда про те, як з'явилися в церквах дзвони.
Загалом, люди були готові до важкого і вдумливого перегляду, незважаючи на те, що фабула картини досить проста: до столиці з провінції приїжджає дівчина, яка хоче вчитися на художника і малювати, малювати, малювати... Скільки було варіацій на цю тему, починаючи з легендарної комедії «Приходьте завтра», - не злічити, але перед нами постала зовсім інша історія, одночасно моторошна і прекрасна. Часом буквально там, де проходить героїня, виростають квіти, а обличчя осяюються посмішками. Правда, ненадовго. Ми ж звикли не помічати прекрасне, у нас багато проблем, а їх треба вирішувати. Так думають майже всі герої, крім вірної покоївки, яка усвідомлює всю трагедію життя «блаженної» Олександри.
Для себе особисто я виявив якісь паралелі з іншою, що вийшла нещодавно стрічкою про жіночу долю - «Перекладачкою», де також головна героїня набуває свободи від усіх. Але якщо Юлія Батінова залишається самою собою, то персонаж Каріни Розумовської спочатку не належить собі. Вона служить Любові в справжньому розумінні цього слова, і їй місце не в лікарні, як прийнято чинити з «психічно неповноцінними» в суспільстві, а в церкві.
Без шорсткостей у фільмі не обійшлося, але на них якось не особливо хочеться зупинятися. Нехай глядач вирішує, наскільки він цінний і органічний. Але і гучних слів теж від мене не почуєте, тому що навіщо оспівувати те, що і так добре, без наших од.
Зазвичай, коли фільм добігає кінця і з'являються титри, люди починають відразу вскакувати з місць і пробиратися до виходу. Але в нашому випадку ніхто нікуди не поспішав, всі мовчки сиділи, немов у трансі, і слухали музику Олександра Пантикіна. Лише при появі дівчини, яка оголосила, що «кіно-то скінчилося», всі заворушилися і зашепотіли. Цей епізод говорить багато про що.
Сподіваюся і ви також будете під враженням від цієї картини, як і її перші глядачі...
Макс Міліан kino-teatr.ru
