Для одних людей липень - місяць, що асоціюється з безтурботністю, літніми канікулами і часом відпусток, тоді як вчорашні школярі переживають не дуже приємний, але, мабуть, найважливіший період свого життя. Перед випускниками стоїть завдання - вирішити, що таке покликання, і зробити вибір, від якого залежатиме все подальше життя. Вибір цей, безумовно, складний, а значить, заслуговує пильної уваги.
Труднощі самовизначення
Для того щоб правильно визначитися з тим, що таке покликання, потрібно першим справа відмести все, що збиває з пантелику і безпосередньо до самого питання не відноситься. Необхідно спробувати абстрагуватися від друзів, знайомих, близьких, від їхніх слушних і не дуже порад і міркувань.
Потрібно забути про те, що модно, популярно, престижно, і думати в першу чергу не про гроші, а про себе коханого. Так, трохи здорового, або, якщо хочете, природного егоїзму тут не завадить, адже дуже часто діти, піддавшись тиску дорослих (батьків, бабусь, дідусів або старших друзів), підміняють свої прагнення бажаннями інших людей, називають справою всього свого життя не свої, а чужі нереалізовані мрії. Хіба можна знайти більш дієвий спосіб назавжди зіпсувати людині життя, ніж змусити її займатися тим, що їй не до душі? Навряд чи.
Покликання і улюблена справа: де проходить межа?
Відповідаючи на питання про те, що таке покликання, важливо не допускати підміни понять. Часто люди ототожнюють улюблену справу зі своїм призначенням, тоді як між двома цими людськими іпостасями існують серйозні відмінності. Отже, покликання - це не просто «моя улюблена професія», а щось більш абстрактне і менш відчутне. Це, швидше, своєрідний вектор особистісного руху і розташованості інтересів або ж, якщо хочете, орієнтир, до якого потрібно все життя прагнути. Таким чином, призначення, швидше, філософська категорія, що описує погляд на світ і місце людини в ньому, тоді як «моя улюблена професія» - конкретний прояв людського призначення, це ті цеглинки, з яких і складається шлях в обраному напрямку.
До речі, чи є, наприклад, різниця між тим, щоб бути вчителем і бути народженим для того, щоб бути вчителем? Питання виключно риторичне.
Покликання - уділ обраних?
Призначення, так чи інакше, притаманне будь-якій людині, адже кожен представник людського роду є шматочком величезного пазла під назвою «Життя». Тільки героями і геніями дано бути не всім: одні знаходять своє «Я» в сім'ї і близьких, інші живуть, ведені нескінченною жагою подвигу, треті мріють про вдосконалення світу. Таланти людей різноманітні, і це нормально, тому корити людину за те, що невідомості укупі з невизначеністю вона воліє «тепле гніздо», навряд чи гідно. Призначення людини має залежати виключно від її особистого вибору, і зазіхати на цей вибір - зазіхати на свободу, яка є невід'ємним правом кожного члена соціуму.
Чи так смертельні помилки?
«Людині властиво помилятися», проте людям за тисячоліття свого існування так і не вдалося з цим змиритися, що, мабуть, навіть чудово.
Невміння задовольнятися наявним і бажання боротися дуже стимулюють рухатися вперед. Помилки - природна частина нашого життя, і ставити на своєму покликанні хрест, тільки тому що запобігти їм не вдалося, щонайменше, нерозумно. Промахи повинні вчити, але ні в якому разі не збивати зі шляху, тому що призначення людини вимагає не тільки руху в обраному руслі, але і вміння долати всі труднощі, що з'являються. А буде їх напевно чимало, і, мабуть, щасливим в результаті виявиться тільки той, хто не вміє пасувати, але відмінно справляється з руйнуванням ілюзорних і не дуже перешкод на шляху до мрії.
Як не збитися зі шляху?
Можна довго розмірковувати і міркувати на цю тему, хоча секрет успіху насправді дуже простий: потрібно вміти відпочивати. Важливо знайти віддушину, тепле вогнище, у якого можна погрітися і прийти до тями. Не можна дозволяти собі перетворитися на попіл, тому що «згоріти» - значить досягти певної точки неповернення, коли життя відразу втрачає фарби, і рух вперед відбувається виключно за інерцією. Почуття втоми має властивість накопичуватися, і чим більше його відклалося десь у засіках людської душі, тим більш деструктивний вплив на особистість воно чинить. Ось тоді-то призначення стає не стимулом, а прокляттям, вічною лямкою, яку не можна, просто не виходить не тягнути. Саме тут починається рутина, почуття незадоволеності, і, як наслідок, зневіра, апатія, нервові зриви і затяжні депресії. Це питання не тільки фізичного, але і душевного, психологічного здоров'я, а значить, нехтувати цим ні в якому разі не можна.
Де шукати підтримки?
Навряд чи хтось сумнівається в тому, що «людині потрібна людина». Проте багато людей недооцінюють участь інших у своєму житті. Однак без винятку кожному з нас знайоме почуття, яке колись відчував Діоген, з факелом вирушаючи на пошуки когось. Це бажання, ні, швидше жага вткнутися носом в людські груди, відчути тепло, ласку, підтримку, опору, висловити все, що хочеться висловити, і промовчати про те, що повинно бути зрозуміло і без слів.
За кожною великою або успішною людиною стояли близькі друзі, родичі, батьки, які підбадьорювали, втішали в сумні хвилини і направляли на вірний шлях. Хіба намагатися ще для когось, крім себе, не приємніше, ніж намагатися тільки заради самого себе? Вище покликання у всіх людей адже в будь-якому випадку одне - любити і бути коханими. Це те, заради чого варто жити, і заради чого, мабуть, не страшно померти.
Мета та способи її досягнення
Питання про покликання дуже часто застигає зненацька, тому що на шляху до відповіді на нього люди зустрічають безліч факторів, що збивають з пантелику. До подібного роду факторів відноситься, наприклад, бажання багато заробляти. У цьому, безумовно, немає нічого поганого, але рівно до тих пір, поки багатство не стає самоціллю і не підміняє всі людські цінності. Тут в першу чергу важливо не переступити межу, коли мета виправдовує будь-які засоби. Покликання може приносити задоволення тільки тоді, коли не порушений вищий моральний закон. Людська історія, досвід, література показують, що щастя, побудоване на «чужій крові», щастям, по суті, не є. І якщо усвідомлення цього не приходить до людини відразу, то неодмінно наздоганяє її в майбутньому, змушуючи жорстоко платити за старими рахунками.
Чи можна розчаруватися у своєму покликанні
Але не тільки підлість робить нас нещасними. Робота для душі дуже часто протиставляється роботі для грошей, тоді як саме в цьому криється одна з причин, через яку люди, в кінцевому рахунку, розчаровуються в обраному ними покликанні. Можливо, що якщо не ставити ці два поняття по різні сторони барикад, проблема буде вирішена?
Адже людина обов'язково стає багатою, якщо досягає в улюбленій справі високої майстерності, проте в разі, якщо вона розпорошується на те, що їй не по серцю, в надії на золоті гори, успіх неможливий апріорі. Щоб стати по-справжньому щасливим, необхідно вкладати душу в своє покликання. Музикант, наприклад, може писати пісні, намагаючись максимально задовольнити бажання аудиторії і якомога більше заробити, але тоді він повинен бути готовий до того, що, ймовірно, настане такий момент, коли він більше не зможе задовольняти бажанням примхливого натовпу, і публіка назавжди відвернеться від нього. Що залишиться у нього, крім жалю про витрачений даремний час?
Справжній же музикант творить від серця, тому не залежить від мінливої моди і залишається в пам'яті людей не роки і навіть не десятиліття. Ось така людина напевно може сказати, що виконала своє призначення. Адже, зрештою, що таке покликання, якщо не вміння слухати своє серце?
